Одиночний похід по Чорнобильській Зоні Відчуження

Кілька років тому колега по роботі дізнавшись, що я дуже хочу потрапити в Чорнобиль (і я таки здійснив цю мрію в 2016, розповідь тут), скинув лінк на цікаву історію про одиночний похід по Чорнобильській Зоні Відчуження. Це було 2 травня 2011 року, рівно 6 років тому. Сьогодні facebook нагадав мені про це і я вирішив зберегти цю захоплюючу історію в себе в блозі. Я не автор цього, а лише скопіпастив до себе контент, щоб він не загубився і щоб поділитися ним з Вами. Лінк на першоджерело в самому низу тексту.

Одиночний похід по Чорнобильській Зоні Відчуження на 25-ту річницю трагедії

Пролог

Бажання відвідати Чорнобильську Зону Відчуження ( далі ЧЗВ) в мене виникло вже досить давно. В принципі які проблеми? Вибирай тур –оператора і їдь! Але мене не цікавили офіційні екскурсії… По-перше, вони коштують досить дорого, по-друге ти побачиш , те саме, що і тисячі людей до тебе, тебе поведуть по тих же «екскурсійних» місцях, в тебе будуть ті самі фотографії що і в інших…А хотілося побачити це все «з іншого кута зору», відчути на собі дух «першовідкривача», атмосферу сталкерства…Плюс до цього , покинута людьми територія ЧЗВ перетворилася  на природній заповідник, заповнилась дикими звір’ями: вовками, лисицями, кабанами, лосями. Тут можна зустріти багатьох представників флори і фауни, в тому числі дуже рідкісних. І це все ти не побачиш в офіційній екскурсії…

Отже, я вирішив йти, що називається «самоходом».Такий собі «екстремальний соло -туризм».

Небезпеки, які  чекають на таких туристів-сталкерів  в ЧЗВ відомі:

1)    Дикі звірі ( вовк, ведмідь, кабан, гадюка)
2)    Правоохоронні органи, бракон’єри (адмін-порушення, суд, штраф)
3)    Радіація
4)    Незаселена людьми територія ( в разу чого, не буде кому допомогти)

Не буду детально зупинятись на кожній з них, про це добре описано в наступній статті http://chornobyl.in.ua/stalker.html – рекомендую прочитати для ознайомлення.
Від себе можу додати  ще брак чистої питєвої води, вода витрачається дуже швидко, потрібно мати з собою не менше 3 л. води на день.

Підготовка до походу тривала приблизно місяць. За цей час було перечитано море інформації в Інтернеті, переглянуто звіти, форуми про походи в зону,  закуплене необхідне спорядження.
Короткий опис-пояснення речей, які я взяв з собою:

Одяг:
1)    Куртка, штани –  туристичні , «мембранні» ,  типу  для цивільного вигляду ;
2)    Шапка  – проста звичайна чорна
3)    Комплект термобілизни  фірми «Lasting» – штани і футболка – не знімав протягом всього походу, дуже зручна штука
4)    Куртка і штани камуфляжні  з мембраною Helikon-Tex. Камуфляж «Марпат»
5)    Трекінгові черевики  Asolo Power Matic 200 GV
6)    Полартек, для холодної погоди і для ночівель
7)    Рукавиці тоненькі шкіряні, для продирання крізь зарослі, для холодної погоди
8 )    Запас шкарпеток, змінна нижня білизна

Спорядження:
9)    Рюкзак 30 л. Камуфляж «Марпат»
10)    Невелика накидку на рюкзак від дождя
11)    Половина каремату, складеного в «гармошку» + кусок товстого поліетилену (у формі  –   циліндра)    2,5 м  на 2 м.  – для ночівель,  адже палатку і спальник я з собою не брав
12)    Набір  Primus Eta Express +  газовий балон Kovea 230 гр. Балон  вставляється в середину котелка, все дуже компактно і зручно
13)    Роздруковані карти ЧЗВ, кілометрівки+ супутникові знимки Прип’яті
14)    Компас
15)    Дозиметр Терра МКС-05
16)    Мобільний телефон, паспорт, гроші, кредитка
17)    Ipod touch 4 – для фотографій і зняття відео
18 )    Фільтр для води «Аквафор Універсал» + пластикові пляшки  – одну 1,5 л –  для нефільтрованої води, другу 1,5 л. – для відфільтрованої  і 0.5 л. – для відфільтрованої і прокипяченої. Початковий запас води 3 л.
19)    Аптечка, лише необхідне – кетанов, активоване вугілля, фестал, цитрамон, анальгін, пластир, еластичний бинт
20)    Ножик
21)    «OFF» – спрей від комарів
22)    Ліхтарики – один налобний китайський, другий «Police» 15 Wt
23)    Монокуляр
24)    Туалетний папір
25)    2 пачки вологих серветок
26)    Пару мусорник пакетів

Їжа:

27)     Сухарі –  500 гр
28 )    2 банки консерви «Печінка тріски»  – дуже калорійні, десь близько 600 кКал  і досить смачні
29)    2 банки кільок
30)    Сир «російський» 250 гр
31)    2 плитки шоколаду Світоч «Чорний особливий»
32)    Згущене молоко  500 гр .
33)    Чай Ліптон в пакетиках
34)    Цукерки «Дюшес»
35)    Мівіна: пару пачок макаронів, пюре, тарілку з мівіни, 3 пакетика з м’ясом з Мівінних обідів
36)    Ізюм
37)    Снікерс
38 )    3 пачки рису в пакетиках
39)    Вода – 3 л.

Мій похід тривав з 23.04.11 – 27.04.11. Маршрут в Зону я вибрав «Західний», тобто по залізничній колії. Люди, які цікавляться даною тематикою знають про що йдеться.

Отже, п’ятниця 22 квітня 23:05  –  рюкзак спакований, викликаю таксі на головний вокзал…Поїхали!  

Мій поїзд – Софія –Київ – відправляється о 0:03.Станція на якій я виходжу – Коростень, прибуття десь близько сьомої ранку.
Заходжу в поїзд, займаю своє місце, готуюсь до сну… завтра важкий день.

День перший (23 квітня )

…Просинаюсь від того, що стало холодно. В поїзді не опалюють, а вартувало б… Закутуюсь в одіяло по щільніше… «Цікаво , а як там буде в зоні спатись? Це тобі не в поїзді…»
О 6:45 встаю, збираюсь. Вже на виході питаюсь в людей як мені добратись до автовокзалу,  адже звідти о 7:45  відправляється  мій автобус на село Радча, село, яке знаходиться на відстані кількох кілометрів від Зони… Часу не так багато, але з допомогою місцевих «джі-пі-есів» знаходжу відповідну дорогу. Отже, я на вокзалі, зразу до кас, купую  білет, допогамаю якісь бабці занести її «кравчуку»  в автобус, вибираю собі місце десь куточкуі. Поїхали… Всю дорогу вдаю, що сплю, щоб менше ловити на собі погляди місцевих, в голові крутяться думки : «лиш би не запалили»…
Через дві години приїжджаємо в Радчу. Вийшовши з автобуса, зразу енергійним ходом по дорозі назад звідки приїхав автобус, пройшовши десь сто метрів, переходжу міст і за ним зразу сходжу з дороги вліво в ліс. Зайшовши на відстань з якої мене не видно з дороги, переводжу подих… «не спалили». Сідаю, відпочиваю,сонце починає припікати. Переодягаюсь в камуфляж, роблю кілька фоток:

Відтепер потрібно рухатись дуже скритно, так, щоб мене не помітила жодна людина.

Рухаюсь в південному напрямку, невдовзі виходжу на залізничну колію. Вона нескінченною лінією тягнеться прямісінько на схід. Це  моя путівна ниточка приблизно на два найближчі дні… Ще вдома, розбираючи маршрут я вирішив не йти спочатку по колії, а йти по південніше по лісу. Головна проблема це село Вільча, яке знаходиться вже в Зоні, але на якому працюють люди, там цілодобово знаходяться працівники, є місцеві самосели…Йдучи по колії я потрапляю в самий центр Вільчи. Попалитись на самому початку Зони мені найменше всього хотілося.
Отже, я відійшов південніше і почав рухатися… Невдовзі почались справжні «сталкерські пейзажі»:

Я довго пробирався крізь такі зарослі поки не вийшов в сосновий ліс. По лісу було йти приємно – прохолодно, м’яка земля, добра видимість… поки знов не пішли зарослі… так тривало кілька раз поки я не побачив перед собою будинки… Вільча! Йти стало легше, бо йшов то  по асфальтованій вкритій мохом дорозі,  то по траві… але разом з тим і моторошніше… пусті, розвалені корпуси будинків, індустріальних споруд лякали… в голові постійно крутились думки « а може в цьому будинку хтось живе…» Попереду побачив перед собою дорогу, ніби нікого, підійшов ближче, почув якийсь  шум… машина! Серце скочило в п’ятки, рванув відразу назад в кущі, приліг… проїхала, синя легко вушка. Не відразу заставив себе піднятись і рухатись далі. Перебіг швидко дорогу, пішов далі…Пішли якісь незрозумілі болота, пробираюсь крізь них як в лабіринті, замочив ліву ногу. Переодягнувся у сухі шкарпетки. Вирішив, що пора вже виходити на колію… взяв по компасу напрямок на північний схід, пішов. Знову пробираючись скрізь зарослі і болота, через деякий час почув якийсь шум, зупинився, прислухався… так і є.. і  тут почув гавкіт собаки… піз..ц! Серце в п’ятки…їх було двоє, одна граючись бігала за другою, фантазія відразу мені нарисувала , що це вовки і тут мені і кінець, а як не вовки то мене зараз і так покусають…  почав очима  шукати дерево на яке можна залізти, все тривали кілька секунд, поки одна з них мене не замітила… ми зустрілись поглядом, вона гавкнула і відразу побігла кудись ( до господаря?), пі…ц! я відразу ломанувся що є сили в інший бік, але біг я не довго, попереду болото!!! Почав вже було його проходити, як почув шум перед собою в болоті… і це було щось дуже велике, принаймні  в голові мені образ нарисувався  відповідний… все! Я у пастці! Вперед не пройти, вліво і вправо теж болото… назад чути гавкіт собак  (?) Що робити??? Перебираючи в голові різні варіанти , вирішую вертатись назад , але тримаючись максимальною відстані від собак, проходити болото південніше… почав пробиратись і тут майже відразу ж замочив спочатку одну, а потім і другу ногу…Що таке мокрі черевики з мембраною гортексу всі знають, вони дуже довго сохнуть після цього. Ситуація гірше не придумаєш…І тут в мене включилась «злість» на це все, включився режим «берсерка» і давай пробиратись крізь болото, мені вже було паралельно на скільки я ноги замочу, вони і так вже були мокрі…ще пару метрів і я на сухій землі в лісі… роззувся, вилив воду з черевик, викрутив шкарпетки і пішов далі. Обійшов болото (а воно було досить велике), побачив перед собою колію! Ура! Тепер можна і перепочити… Сів, роззувся , виставив шкарпетки на сонце, щоб висихали, попив води, пішов по колії…Йшов я недовго, попереду були якісь не зрозумілі будівлі, басейни з бетону ніби з повністю заповнений смолою… і кінець колії. Та шо за нафіг?!!
В Інтернеті ніхто не писав, що та колія закінчується чи переривається… Що робити??? Звірився з компасом напрямок ніби правильний… йди далі? Куди? Дороги попереду немає… Все ж вирішую вертатись по колії назад, напевно це якась гілка основної… пішов, колія теж швидко закінчується, починається просто дорога з гравієм, з шпалами, але без рейльс. Сонце  вже починає сідати, а я все ще не знаю де я є…

Через деякий час помічаю паралельну вітку колії…Ура! Нарешті! Переходжу на неї. Вздихаю з полегшенням… Але потрібно йти, скоро вже стемніє…Рухаюсь на схід.
По залізно-дорожній колії насправді дуже важко йти. По-перше вона вся заросла травою і кущами, ти весь час шпортаєшся, зачіпаєшся за кущі, збивається темп і це нервує, по-друге відстань між шпалами менша ніж крок людини, якщо йти оп кожній шпалі це  буде дуже повільно, якщо через одну то важко, зважаючи на повний рюкзак… приходиться комбінувати…Йшов я так-сяк,  поки остаточно не стемніло , пора б  вже десь заночувати… і тут бачу перед собою невеликий станційний будиночок. Вікна забиті, дверей немає… невелика кімната, всередині з цеглин складена імпровізована пічка, хтось тут вже явно ночував… Весь вже такий втомлений, що  надіятись на краще вже не приходиться… Пошукав кілька великих гілок, прикрив вхід, з цеглин вискладав невелику стіну при вході, типу «замурував себе». Хоч це і не захистить від звіра, але хоча б шуму наробить, коли хтось вздумає сюди ломитися… витягнув карімат, закутався в поліетилен.,вимкнув ліхтарик… в голові почались різні думки… а що якщо вночі до мене вовки навідаються? Я ж тут як у пастці…серце почало сильніше стукатися… мені стало реально страшно…психологічно важко спати  в кімнаті з забитими вікнами , без дверей, які виходять в ліс…я просто лежав і вслухався в звуки… я їх було реально багато… то хтось зашарудить за стінкою, то сова загугукає, то  ше шось… для мене одна хвилина здавалась безкінечною.  Потім мене почало «глючити», мені здалось , що я бачу людей, які йдуть по колії, зі ліхтариком в мій бік, і вони все наближаються і наближаються… а насправді це були зорі, які піднімались над горизонтом… ще ніколи не бачив зорі так низько над землею…

Зрозумівши, що я сьогодні не засну, принаймні точно не в цій хатині, я встав, включив ліхтарик, спакував речі, вийшов з будинку… Взявши в  праву руку свій ніж , в ліву ліхтарик , я рушив в темній ночі по колії далі…

День другий (24 квітня)

…Дивлюсь на годинник – пів першої ночі…навкруги чорна-чорна ніч, тільки зірки яскраво світять, не так як в місті… Йду по колії, ледве переставляючи ноги з шпали на шпали, почуваюсь та й рухаюсь  немов якийсь зомбі. Серце сильно стукається, адреналін ллється рікою… сказати що моторошно було – нічого не сказати…в страху великі очі…особливо якщо ти сам і навколо тебе в радіусі близько 15 км нікого з людей немає… ліс підступав до колії дуже близько, і зі всіх боків  доносились  якісь різні дивні звуки, шурхотіння і т.д. Я вже починав проклинати все на світі, ноги і плечі   боліли, я весь час шпортався за зарослі на шпалах, час йшов дуууу-же повільно… мені здавалось що ця ніч буде тривати безкінечно.
Нарешті дійшов я до якогось залізного мосту, внизу текла чи то річка чи болото якесь… встав відпочив, підійшов до перил.. і тут такі звуки … шу-бувськ, шу-бувськ, шось в воду як плюхнеться  і не одне… і досить велике… ну думаю певно бобри, але тре йти далі не затримуватися))… Ось так я йшов досить довго, зупинявся ненадовго, бо на привалах ставало досить моторошно, коли йдеш , то якось менш помічаєш різні звуки і менше про них думаєш…
Згідно карти попереду мало б бути селище Товстий Ліс, а там є відома станція, «сталкерівський будиночок», на якій можна переночувати…Але я так до нього і не дійшов.. Побачивши перед  собою  справа від колії, якусь конструкцію, залізна будка і біля неї бетонний паралелепіпед… оцінивши його висоту, що в разі чого вовки так просто до нього не вилізуть , вирішив що я сьогодні сплю тут… Виліз на нього, розстелив каремат, підклав під голову рюкзак, закутався в поліетилен, біля себе поклав ножик і ліхтарик і через деякий час заснув…

Проснувся від того, що стало холодно, сонце вже поволі піднімалось, навкруги все розвиднювалось.
Моїм ногам в черевиках було дуже не комфортно, черевики  і шкарпетки були мокрі, шкіра на ногах зморщилася, пальці задубіли… Я роззувся, зняв свою шапку з голови,  засунув ноги в її середину, і почав розтирати, розігрівати… Шкарпетки і черевики виставив на сонце щоб висихали. З кожною хвилиною ставало все тепліше і приємніше, сонце щораз вище піднімалось… Витягнув пальник з рюкзака, приготував собі гарячої мівіни, чаю, зігрівся.
…Через деякий час зібрався і рушив далі по колі. На годиннику було пів десятої ранку…
Йти було досить приємно в такий час, не дуже жарко. Йдучи по колії, я кожні 100-200 метрів дивився в монокуляр  перед собою,  чи немає десь переїзду, дороги, чи ніхто не йде з людей на зустріч… І тут вперше я побачив  в монокуляр як кабан перебіг залізну колію вдалині…я був вражений… я й не думав, що вони такі великі.. «прямо, як свині здорові…», потім подумав, що це не правильне порівняння мабуть))…
Йдучи далі по колії, вже по Товстому Лісі, в метрів в двадцять від себе в глибині лісу побачив ціле невеличке стадо кабанів… вони щось рилися в траві  біля зруйнованого будинку… вразило… це дійсно почався заповідник…такого в Карпатах не побачиш… тут диких звірів повно на кожному кроці…
Потім побачив в монокуляр, як щось ду-у-уже велике перейшло колію. Що це було я не встиг розгледіти, воно швидко скрилось в зарослях лісу… Нічого не поробиш, треба йти далі прямо, дороги обхідної тут немає…
І тут вперше запищав мій дозиметр… перевищення порогу в 0,3 мкЗв/год. Потрібно сказати, що селище Товстий Ліс зачепив так званий «західний слід» , радіаційна хмара , з пилюкою від Чорнобильською станції  осідала тут , коли  вітер дув на захід… І дотепер радіація тут досить висока…
Переставивши рівень порогу на 1 мкЗв/год, рушив далі. Через деякий час дозиметр знову запищав, перевищився і цей поріг, виставив поріг на 3, і енергійним ходом рушив швидше по колії, щоб пройти неприємну ділянку…
Через деякий  час я  вийшов на якусь відкриту місцевість, вдалині видно було пусті будинки, а перед собою побачив невеличкий потічок який проходить під колією. Тутя вирішив відпочити і поповнити запаси води…

Відео – Замір радіації біля с.Товстий ліс в ЧЗВ

Добре відпочивши, перекусивши, попивши чаю, поповнивши запаси води і її відфільтрувавши фільтром, почав думати що робити далі… Вдалині від колії в метрах ста побачив цегляний будинок. Вікна були вибиті, там явно ніхто не живе… Вирішив йти до нього і там зробити «полуднівку» , щоб ноги відпочили і «відійшли», після  важкого нічного блукання і мокрих черевик… Тільки почав рухатись, пройшов кілька метрів по траві як запищав дозиметр… перевищення порогу… ясно, сьогодні меті там спати точно  «не світить», шкода, а такий класний будинок, декілька хвилин ще над цим роздумуючи, вирішив все-таки не випробовувати долю, вертаюсь на колію, йду далі…

Обід… сонце в зеніті, жарко, йти важко…

Через деякий час, доходжу до якогось переїзду, недалеко від нього станція «Красница».
Оглядаю станцію, роблю фото і відео, заміряю фон.

Відео – Огляд станції "Красница" в ЧЗВ

Відео- Радіаційний фон – станція Красница в ЧЗВ

Йду далі… Через деякий час бачу справа якийсь дачний будиночок. Вирішую, зайти оглянути…

Цей  мотоцикл вже ніколи не відремонтують…

Відео- Дача в Буряковке в ЧЗВ

Добре все оглянувши, зрозумів, що хоч тут радіаційний фон нормальний, але спати, по суті тут немає де… на горище  з рюкзаком не вилізеш, потрібна мотузка, а спати при розбитих вікнах і дверях, які не закриваються не хотілось… Нічого не поробиш тре йти далі…
Виходжу знов на колію… йду… З часом дорога стає все кращою,   дерев’яні шпали замінюються на бетонні, відстань між шпалами якраз стає такою як крок людини. Це підбадьорює  і вселяє оптимізм, значить до Янова вже не так і далеко… а там вже до Прип’яті рукою подати…
Через годину бачу перед собою зліва невеличкий станційний будинок, справа залізно-дорожній знак – «77».  Цей будинок я назвав для себе  «Приют-77».

Всередині було пусто, лише одна лавочка, двері повністю не відкривалися, біля них зразу був великий мурашник… але найголовніше в ньому було горище! Вилізши на нього наверх , побачив що тут цілком можна спати. Прикинувши, що звідси до Прип’яті, ще далеко, ночувати по дорозі вже не буде де,  а ноги не проти перепочити, вирішив залишитись тут на «полуднівку». Закинув рюкзак на горище, розпакував речі, булв десь година четверта дня…   приліг трохи поспав… Потім встав зробив їсти, чаю, відфільтрував ще води, порозглядав ще карту і знову ліг спати вже до ранку…

Відео – "Приют-77" в ЧЗВ

День третій ( 25 квітня)

Встав досить рано… Загалом варто сказати, що в Зоні досить швидко привикаєш до такого розпорядку дня, що лягаєш спати, коли сідає сонце і пробуджуєшся коли воно тільки встає…
Отже встав, поснідав, зібрався,  звірився  з картою… на сьогодні план був досить чіткий – «будь-що добратись до Прип’яті». Оскільки мені будинок дуже сподобався, я вирішив на дорозі назад заночувати тут, тому залишив тут частину своїх припасів їжі…
Спустився з горища і пішов по колії…

Відео – Йдучи по колії в ЧЗВ…

І зразу, через кілька хвилин помітив, як щось поворушилось впереді…. змія!

Відео- Змія в ЧЗВ

Певно вилізла погрітись на сонечку…Потім я ще кілька раз бачив різних змій  і це була ще  не дуже велика…

Через годину знов чую шум попереду, цього разу вже у лісі, біля колії… це щось велике… підходжу ближче… лось!

Відео -Лось в ЧЗВ

Йду далі… через деякий час проходжу станцію Шепетівка… ага, значить до Янова вже не далеко, тре бути обережним, адже там постійно перебувають люди. Кожні 15-20 хвилин дивлюсь в монокуляр, чи не видно станцію… Дорога просто чудова, набираю  вже хороший темп. Тут чую попереду вже якийсь механічний стукіт, ніби хтось б’є кувалдою по металу, це явно зі станції… значить пора вже зходити  з колії, біля двох ржавих товарних вагонів звертаю вліво в ліс. Беру по компасу північний/північно-східний напрямок… пробираюсь крізь зарослі, виходжу в сосновий ліс, бачу якусь лісову стежку, йду по ній на північ деякий час, а потім на схід. Бачу крізь ліс попереду провиднюється, підходжу ближче – ЛЕП!
Звіряюсь з картою, так і є , це ЛЕП, яка йде з ЧАЕС  у північному напрямку. Вирішую зробити перепочинок, дуже хочеться пити, роблю чай зі згущонкою, заїдаю дюшескою. Помічаю, біля ЛЕП йде дорога з піску, на ній сліди машин, людей і копит… Ага, я читав, що хтось казав, що ЛЕП патрулюють люди на конях, значить довго тут не можна залишатись, потрібно йти. Беру по компасу східний напрямок, йду… Невдовзі виходжу на відкриту місцевість… і через кілька десятків метрів бачу перед собою в далині корпус будинку… Це ВОНО! Прип’ять! Вона вже близько! Піднесений таким відкриттям, беру компас, дозиметр  і йду «смакуючи» кожний крок до своєї мети…
Неймовірне відчуття захоплює мене, ніби це все відбувається не зі мною, ніби я дивлюсь якийсь фільм. Атмосфера просто вражає… спалена сіра земля, пожовкла трава, низькорослі сосни… і це все на фоні  білих , немов мармурових, коробок пустих прип’ятських 16- по верхівок  вдалині… Поверх мене кружать якісь ворони (?), біля мене тут і там розкидані якісь ржаві металеві залишки якогось обладання…

Відео – Наближаючись до Прип'яті…

Радіаційний фон досить високий,  але незважаючи на це йду далі, беру напрямок на одну з 16-ти по верхівок на окраїні міста, через деякий час переходжу перекопану лісову дорогу,  потім лежачий паркан з колючого  дроту і заходжу в сосновий ліс. Переходжу через нього, бачу вже дорогу, біля неї стоїть 16-ти по верхівка… і знов на мене наступає якась «хвиля нереальності, того що зі мною  відбувається»… я скільки раз бачив цей будинок на фотографіях в Інтернеті , на панорамах яндекса,  мені знову здається, що це не зі мною відбувається , що це все нереально, я просто не вірю, що це все відбувається насправді… Оговтавшись, прислухаюсь чи не чути ніде машин, виходжу поволі на дорогу, дивлюсь в монокуляр… ніби нікого, швидко перебігаю дорогу і біжу до 16-поверхівки, повертаю за кут, заходжу в під’їзд… Все! Я на місці… Переводжу подих… Починаю поволі підніматись сходами вверх… Помічаю що хоч вся підлога в пилюці,  на сходах по центру пилюки немає.. значить тут часто піднімаються… це насторожує… Виходжу на 13-ий поверх, вибираю крайню ліву бокову квартиру, заходжу, знімаю рюкзак, стараюсь якомога менше шуміти.. оглядаю квартиру… так! Нарешті я в Прип’яті! Я це зробив!

Відео -Квартира в 16-ти поверхівці у Прип'яті

Думаю, що робити далі… час від часу чути шум проїжджаючих машин… кожного разу здається, що це якраз по мене)). То чути якісь металічний стукіт… то напевно теж по мене вже піднімаються нагору по сходам… але ні, це просто вітер…  тут легко стати параноїком…Вирішую, що на сьогодні з мене  досить,  нерви  вже і так на межі…сиджу  кінець дня в будинку і не виходжу…Роблю їсти, чай, лягаю трішки подрімати… Почало вечоріли, сонце заходить…. Запалились вогні  вдалині на ЧАЕС… Любуюсь краєвидами мертвого міста…
Як же так це могла статись? Як до цього допустили? Загубили таке молоде  і красиве місто…
В тій кімнаті де я знаходжусь напевно була дитяча  кімната… навпроти мабуть спальна, поряд вітальня… в кожній кімнаті свої обої, які тепер обдерті і  майже повністю облізли зі стін… А хтось же колись їх обирав, клеїв… помічаю, що  кожна ручка на дверях має свій неповторний узор… на підлозі в кухні валяється зошит з англійської мови… старанно виписані слова і їх переклад нагадують мені мої шкільні роки… І можна тільки згодуватися хто тут жив.. чи учень чи вчителька… назад вони вже сюди не вернуться, як і більше 40 тис інших мешканців Прип’яті, яких було евакуйовано в квітні 1986 року… Тепер Прип’ять , це мертве місто, місто-привид, тільки тут розумієш, що місто – це не споруди і будинки, не заводи і фабрики.. а люди,  які його заповнюють… Тут тихо, не чути шум дітвори, стукіт каблуків перехожих, бібікання  і шум моторів машин… немає цього… тут час немов зупинився…

Ще деякий час спостерігаю за заходом сонця,  і готуюсь поволі до сну…

День четвертий (26 квітня)
…Пробудився я о першій годині ночі, як і планував… Навколо місто поглинула тьма, тільки далекі вогні станції  світились вдалині… вичекавши момент, я зловив саме ту мить, заради якої я і їхав сюди… На годиннику 1:23 ночі…

Хоч тут мало що видно, але це унікальний кадр…Кадр вогнів станції з міста Прип’яті, зроблений рівно 25 років після Чорнобильської катастрофи…

Хтось можливо тоді, так як і я сьогодні не спав в цю ніч і дивився на вогні станції… Цікаво , що він думав в цю мить? Якби ж то час можна було вернути назад…

Ще  довго роздумуючи над цим питанням, я нарешті заснув…

Прокинувся я досить рано, була десь година п’ята, сонце тільки-тільки починало вставати. Поснідавши, я швиденько зібрався, і почав спускатись вниз по сходам. По моєму плану, в мене було час до 9-ої  години ранку на екскурсію містом. Далі будуть їздити машини,  і можливо сьогодні буде навала екскурсантів (26 квітня все-таки), а палитись ніяк не хотілось…

Вийшов з будинку, почав йти вулицею міста, моя перша зупинка це ріка Прип’ять, необхідно поповнити запаси води… Саме місто лише просиналося…

Дійшов до річки, набрав води, профільтрував, тут фон досить високий… 1,2 мкЗв/год.

Сонце тим часом, щораз вище піднімалось…

Відео – Ранкова Прип'ять

Моя дорога далі вела мене на південь, до наступної моєї "зупинки"  прип;ятського стадіону "Авангард". Йдучи поміж будинками, я намагався ступати якомога скритніше і робити якомога менше шуму, але це було складно, оскільки сухе листя на траві ніхто не прибрав…

Нарешті доходжу до стадіону…

Відео -Стадіон "Авангард" у Прип'яті

З трибуни стадіону бачу вдалині «Чортове колесо»… Стільки раз я його бачив на різних фотографіях, фільмах… навіть не злічити.. Важко словами передати, що ти відчуваєш, коли метр за метром щораз ближче підходиш до нього…

26 Квітня 2011 року , 7:08 ранку… я біля «Чортового колеса» в Прип’яті…

Відео -"Чортове колесо" у Прип'яті… 26 квітня 2011 7:08 ранку…

Все! Це кінцева точка моєю подорожі! Далі тільки назад – додому… Я вирішив, що подорожувати по Прип’яті 26 квітня буде вже «свєрх наглості»… та й попалитись сьогодні більша ймовірність… Розвертаюсь на 180 градусів, йду назад тою дорогою якою сюди прийшов. Спочатку на північ через стадіон, потім на захід. На цей раз, вирішив піти через тепличне господарство… стільки скла і металу я ще не бачив…

Відео -Тепличне господарство в Прип'яті

На виході з Прип'яті, ніби прощаючись з містом,  зробив знимок маловідомого знаку…

Бувай Прип'ять… Цікаво як ти будеш виглядати через 25 років…

Дорога додому

Була лиш дев'ята година ранку… Часу достатньо  і я вирішив не ночувати на "Приюті-77" , а  йти по колії цілий день , так щоб вночі бути в Вільчі  і перейти її вночі по колії, а не обхідними шляхами і над ранок шоб бути в Радчі…
План виглядав досить реалістично, і мені незважаючи на  велику відстань ( більше 40 км ) вдалось його реалізувати… Я задав "реактивний" темп ходу, робив зупинки лише щоб попити гарячого чаю… Я вливав його до себе літрами , просто як бензин… Через 15 годин  ходу,  ледве вже пересуваючи ноги я був у Вільчі, надворі вже повністю стемніло, але я не включав ліхтарик, оскільки мене б могли швидко помітити. Так і  йшов по колії вночі в повній темноті,  лише при світлі зірок в небі… Переходячи Вільчу чув гавкіт собак… явно в мою сторону…, бачив світло  фонариків, навіть людську мову розрізняв… але йшов далі крок по кроку по колії, нащупуючи ногами кожну шпалу і обходячи кущі на колії  щоб не шуміти…Станцію, я пройшов буквально по самому перону, буквально на пятках, бачив у вікні ще сяючу ялинку певно ще з нового року  

День пятий  (27 квітня)

… Десь о другій годині ночі я пройшов Вільчу… нарешті! тепер можна і ліхтарик включити… Стало трохи легше, але я був вже дуже виснажений, голова ледве "варила", йшов просто вже на "автоматі"…
Через годину десь побачив перед собою залізно-дорожній переїзд… Радча? Зрадівши такому щастю пішов дорогою направо… щось тут не те… дорога якась зовсім не така… вернувся назад на переїзд, вирішив поспати десь до ранку, щоб розвиднілось. Побачив біля дороги покинутий будинок, зайшов у нього , розстелив карімат, поліетилен, ліг спати… Спав я не довго, сонце швидко встало…Спакувався, переодягнувся з камуфляжного одягу на цивільний…. роздивився навколо, це не Радча, швидше за все покинуте село Вільхова… Знову на колію… йду… Через півтори години, чую спів когутів, гавкіт собак…  значить дохожу до Радчі… в далині бачу залізно-дорожній переїзд… дійшов! Звертаю  направо в ліс, швидко його обходжу і виходжу на дорогу перед мостом  в село… чую шум мотора з-заді, розвертаюсь, автобус! Якраз  доходжу до зупинки… він розвертаються – " на Житомир через Коростень" … те що треба! Швидко сідаю в нього , розраховуюсь  з водієм… і я все ще не вірю своєму щастю…

Похід вдався на всі 200 %!  Зона мене прийняла і відпустила…

The End…

Джерело http://extreme.lviv.ua/forum/viewtopic.php?t=2133